До серця і душі великого Кобзаря, Пророка України Тараса Шевченка, що засівав соборними зернами волі лиху недолю покріпаченого народу, кожен іде своєю дорогою. З усіх чотирьох полюсів стражденної Української держави. З усіх сторін сущої планети «Земля». До Святині Святинь Української Нації – Чернечої гори у Каневі. До місця вічного спочинку великого Тараса. Щоб пригорнутися власним серцем і душею до серця і душі славетного Кобзаря, який вірив і наближав рідному українству святої вольності величний світ, де «буде син і буде мати, і будуть люди на землі».

            Люди приходять до високої Чернечої гори на щиру розмову зі своїм духовним Батьком, на сповідь перед власною совістю, аби Тарас їх благословив на добрі справи, які вони будуть чинити, розійшовшись та роз’їхавшись рідними теренами і великими світами з цієї славної канівської землі, бо таки настав омріяний поетом

 Благословен той день і час.
 Коли прослалась килимами

 Земля, яку сходив Тарас
 Малими босими ногами.

На сповідь до Тараса подалися з української твердині – Карпатських гір горяни-верховинці у переддень перепоховання Кобзаря. П’ятдесят вісім днів поет покоївся у Петербурзі, потім його тіло перевезено до Москви. Звідтіля останній шлях поета пролягав через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Упрігшись у віз, студенти університету Святого Володимира привезли домовину на Поділ, до церкви Різдва Христового, де з Тарасом попрощалися письменники, поети, київське студентство та вся українська громада. Восьмого (двадцятого) травня 1861 року о сьомій годині ранку домовину з тілом Шевченка пароплав «Кременчук» поніс на могутніх хвилях Дніпра до отчого краю – до Канева. На рідній землі, в Успенському соборі, який возведено ще за часів Київської Русі у 1144 році, земляки складали своєму Батькові щирі молитви і прощалися.  22 травня в Успенському храмі відслужили панахиду. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», – такий спомин залишив для історії вірний друг Кобзаря Григорій Чехівський, який наполіг на тому, аби сповнили діти Батьків Заповіт і поховали його на високій Чернечій горі: «щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий…» В останні роки життя Шевченко думав звести на Чернечій горі власний дім і оселитися в ньому, та знайшов тут «тихе пристанище і спокій…».

До священного місця вічного спочинку Кобзаря прибула делегація Верховинського району у складі 50 чоловік – працівники районної державної адміністрації, районної ради, підприємств, установ та організацій. Поїздка зорганізована районною владою, обкомом та районним комітетом профспілки працівників державних установ за фінансової підтримки державних підприємств «Верховинське лісове господарство», «Гринявське лісове господарство» та Верховинського районного лісгоспу. Верховинці зробили гідний для наслідування галичан почин і першими на Івано-Франківщині у контексті проведення заходів зі святкування в наступному році 200-річного ювілею Тараса Шевченка відвідали Українську Святиню на Чернечій горі.

Звучить невмирущий «Заповіт». Делегація верховинців покладає живі квіти до пам’ятника Тараса, доземно вклоняється перед його величчю і світлою пам’яттю. Горяни складають щиру молитву за вічний упокій душі великого поета. Співають біля підніжжя монумента «Як умру, то поховайте…» Пісню-Заповіт підхоплюють синєводи могутнього широкого Дніпра і розносять стоголосим вічним гомоном про всій українській землі. На згадку про перебування гуцулів біля Тарасової могили – незабутня фотографія делегації горян у барвистих вишиванках біля пам’ятника Українському Пророку. 

Опісля верховинці відвідали Канівський Національний історико-культурний заповідник, в якому 23 серпня 2010 року, у День державного прапора, напередодні Дня незалежності України, після довготривалої реконструкції  було урочисто відкрито нову експозицію на Тарасовій горі. Ми ознайомилися з основними розділами музею Тараса Шевченка: «Муза», «Доля» та «Слава», які ведуть кожного прибулого сюди чоловіка у світ Шевченка-художника та представляють його сучасників, розповідають про дитинство, формування світогляду Кобзаря, його творчий шлях, надії, сподівання і розчарування, представляють образ Тараса Шевченка та Тарасової гори, історії України художниками різних поколінь тощо. І насамкінець – у Книзі почесних відвідувачів Національного історико-культурного заповідника Т.Г.Шевченка зроблено пам’ятний запис зі щирою вдячністю Шевченковому краю та Канівській землі, яка дала світові великого поета, правдоборця та Пророка Української Нації.

У рамках відвідин Шевченківського Національного Заповідника делегація Верховинського району зустрілася з головою Канівської районної ради Михайлом Андрійовичем Балою та відповідальними працівниками ради в контексті обміну досвідом роботи органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування Канівщини і Верховинщини, соціально-економічного та культурно-духовного розвитку регіонів, подальшої активної співпраці на теренах розвою Гуцульщини та Шевченкового краю, будівництва Вільної і Незалежної Самостійної Соборної Української Держави.

Відвідавши Українську Святиню, сповнені незабутніми враженнями від побаченого, почутого, осмисленого та одухотворені неймовірною енергетикою і душевною наснагою, ми полишали Батьківщину Тараса Шевченка, щоб невдовзі повернутися до Канівської землі, до духовного Батька України знову. Дорогою додому не переставали милуватися цим милим і чарівним благодатним краєм. Не переставали милуватися і подивовувалися працьовитості трудівничих рук черкащан. Бо «лани широкополі», як писав великий Кобзар, – сьогодні усі, що до однієї, заґаздовано – виорано, посіяно і посаджено. І дружні сходи повсюдно заврожаїли Тарасову землю. Буде новий добротний урожай. Буде хліб і до хліба. І буде вічно процвітати і повнитися врожаями і канівська, і вся велика Українська Матінка-земля. І розквітне білим калиновим цвітом Вільна і Незалежна Українська Україна.