На сповідь до Тараса 

               з героями Небесної Сотні у серці

Благодатну, благословенну самим Господом священну канівську землю, яка прийняла у своє лоно на вічний спочинок Кобзаря та Пророка української нації Тараса Шевченка, відвідало просвітянське Товариство зі столиці Гуцульщини - Верховини 9-го березня. Саме цієї весняної пори, 1814 року, в селі Моринці на Черкащині, про що свідчить запис у церковній метричній книзі, у Григорія та Катерини Шевченко народився син Тарас, який переміг царат російського самодержавства і наблизив українцям омріяний у страшній неволі новий світ, де «буде син і буде мати, і будуть люди на землі».

На сповідь до Тараса верховинські просвітяни з числа працівників освіти, культури, органів місцевого самоврядування за участі та підтримки голови Верховинської районної ради Івана Маківничука та заступника селищного голови Оксани Чубатько вирішили обрати шлях, освячений Майданом. Майданом здвигу повсталого українства, де вирувала на весь світ Революція Гідності, Революція нескорених українських Героїв, які у пекельному огні з сатанинською хунтою, диктаторським режимом нелюда-Януковича виборювали Новий день над Україною.

                          Герої не вмирають!

Національно-патріотична, культурно-просвітницька акція гуцулів розпочалася на столичному Майдані Незалежності рано-вранці 8-го березня  на місці загину безстрашних Героїв Небесної Сотні. На пагорбі по вулиці Інститутській бачимо, як заклякли стрілки великого квіткового годинника - часовий механізм зупинився, мабуть, саме тих буремних днів і ночей 18-20 лютого 2014 року, коли зі стрілецької зброї не пійманих по сьогодні убивць було розстріляно протестувальників, які постали супроти корупції та свавілля правоохоронців й озброєних до зубів сил спецпризначенців, а також на підтримку європейського вибору народу України. Тепер тут височіє жалобний хрест людської пам’яті, а гранітні плити скорботного болю і невимовного жалю за полеглими вбирають людські сльози мільйонів людей, які приїжджають і приходять сюди і денно, і нощно – й устелили це святе та священне місце вічної пам’яті живими квітами, морем живих квітів уздовж всієї Інститутської. А з акуратно викладених цеглинами кривавої бруківки символічних надгробків вітаються з нами, живими, зі світлин навічно застиглі у людській пам’яті вічно живі Герої Небесної Сотні.

Ми низько схиляємо голови перед пам’яттю українців, перед пам’яттю прикарпатців Романа Гурика, Сергій Дідича, Ігоря Дмитріва, Богдана Калиняка й інших земляків, перед пам’яттю білоруса, вірменина, грузина, перед світлою пам’яттю усіх Героїв Небесної Сотні. Згідно з Указом Президента України №890/2014, за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності, усім Героям Небесної Сотні присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Під час вручення найвищої нагороди Держави Україна та зустрічі з родинами загиблих активістів Петро Порошенко наголосив на важливості покарання винних у загибелі людей під час Революції Гідності. «Це дуже важкий день, дуже трагічний. Важливо, щоб ті, хто вбивав Героїв Небесної Сотні, були покарані», – заявив Президент.

–   Пом’янімо наших безстрашних лицарів, які віддали найдорожче для кожного землянина – життя за свободу, незалежність, за щасливе завтра Соборної України, за європейський вектор життя рідного народу, –розпочинає Божественну Літургію перед пам’ятним хрестом за невинно убієнними отець Юрій Стефлюк, священик верховинської Церкви Успіння Пресвятої Богородиці УПЦ КП, який вважав за святий обов’язок відправитися з делегацією просвітян до столиці й відправити поминальну панахиду на Майдані. – Отче наш, що ти єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі…– разом з отцем Юрієм молимося до Господа й у святій молитві поминаємо полеглих Героїв України під час Революції Гідності, яка відкрила новий шлях для Нової, європейської України.

Запалені лампадки кладемо до підніжжя хреста та монументальних стел. На центральній із них закарбовано назавше: «Вічна пам’ять Героям Небесної Сотні», «Душу й тіло ми положим за нашу свободу!», «Вогонь запеклих не пече!».

                «Гей, плине кача по Тисині…»

Чи могла передбачити Самостійна Україна, що на двадцять четвертому році Незалежності знову насипатиме могили над своїми полеглими синами, вкриватиме їх державними прапорами, а під українським небом тужно сурмитиме Реквієм? Посивілим крилом, ніби з небес, прилинула на київський майдан давня карпатська балада, схилилася до ніг постріляних і закатованих, закричала у серцях живих: «Гей, плине кача по Тисині…»

  Плине кача по Тисині,

  Ой, плине кача по Тисині.

  Мамко моя, не лай мені,

  Мамко моя, не лай мені.

Ось так промовляє з чорної гранітної плити, застиглої у вічності, чийсь журливий голос. Можливо, вродливого чорнявого юнака-студента факультету філософії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Романа Гурика, який загинув від пострілу снайпера у скроню. Дівчина, яка намагалася врятувати життя прикарпатському юнакові,  обливається сльозами і згадує:

 – Поки я притримувала його руку, щоб поставити капельницю, він без тями, рефлекторно, інстинктивно (так як він був у комі через тяжку травму) стиснув мої пальці в своїй долоні. Я ніколи не забуду цю, свого роду, спробу втриматися за життя. Ніколи не забуду це останнє рукостискання. «Червоний хрест» та мітингуючі, які заносили його на носилках у карету швидкої допомоги, кричали: «Тримайся! Героям Слава!!!». Наша влада не варта цих юнаків, наших ГЕРОЇВ. Героям Слава! Ромі Слава! Посмертно».

А, можливо, до нас долинає голос 45-річного покутянина з Городенки Сергія Дідича, голови районної організації ВО «Свобода», депутата Городенківської районної ради, сотника Івано-Франківської сотні на столичному Майдані. Він завше був на передовій, а дружина – на Майдані. Того «чорного» вівторка, 18 лютого 2014 року, граната спецназівця розірвала Сергієві сонну артерію на шиї. Велелюдна громадська панахида відбулася у Городенці 21 лютого. Домовину з тілом Героя опустили у рідну землю. А тоді шістьма залпами тричі з мисливських рушниць друзі-лісівники вшанували вічну пам’ять Героя Небесної Сотні.

Тут, на Майдані, в обрамленні квітів і вінків, – світлини усіх Героїв. Ви прислухайтеся до їхнього голосу – адже кожен із них з Вами розмовляє: про огонь Революції, про перемогу над тиранами, про Вільну Україну, про сім’ю, родину, про дружину,  діток маленьких-сиротинок…

Наслухаю іще один, тривожний голос зі стели, що праворуч від хреста,  – то синівський голос, звернений до посивілої від страшної звістки про загибель єдиного сина старенької матусі:

Мамо, не плач. Я повернусь весною.

У шибку пташинкою вдарюсь твою.

Прийду на світанні в садок із росою,

А, може, дощем на поріг упаду.

Мамочко, вибач, за чорну хустину.

За те, що віднині будеш сама.

Тебе я люблю. І люблю Україну

Вона, як і ти, була в мене одна.

Неподалік, уквітчаний розмаїттям кольорів веселки й устелений букетами живих квітів, аркуш білого паперу –  і батькова рука з метеликом біля ліжечка любої донечки. І зігріті батьківським теплом, любов’ю та ніжною ласкою з небес, повні жалю і туги батькові слова:  

Я з Вами доню поруч… я вернувся…

Яке високе, чисте, синє небо…

Метеликом я рук твоїх торкнувся -

Живи за двох - за мене і за себе.

І променем в твою кімнату зранку

Я зазирну… Чи спиш у цю годину…

Я з Вами, рідна, завжди, до останку.

І в пам’яті моєї Батьківщини.

         Обабіч дороги, навпроти Монументу Незалежності на Майдані, – фотографії ще десяти полеглих. Ось тут, напевно, їх дістали спецназівські кулі й навіки зупинилися українські серця. Квіти, лампадки – і державний синьо-жовтий прапор бережуть пам’ять про Героїв. Неподалік ще один хрест, перев’язаний дівочою хустиною та золотим пшеничний колоссям,  оповитий вінками, корзинами квітів – і глибоким сумом та жалем за найдорожчими, за найріднішими людьми, які вже ніколи не повернуться до рідної хати, до милих, до коханих, до сонячного світу життя.

         Тут, на вулиці Інститутській, на Майдані – цілий меморіал пам’яті, меморіал слави, меморіал української твердині та віри у перемогу демократії, у перемог добра над злом – священної віри у Матір-Україну, у добротний Український Дім, який ми зводимо власними руками, жертовністю Героїв Небесної Сотні та оборонців Соборності України на Донбасі.

Щоб не заговорили дерева, їх зрубали,

                                а судді заніміли

         Біля кожного пам’ятного місця на Майдані я зупинявся і намагався перенести до свого журналістського записника максимум інформації. Ті болі, народні думи та крик душі українського народу, зафіксовані на гранітних стелах, портретних фотографіях та просто заламінованих і вкладених у файли аркушах паперу, треба буде ще і ще раз глибоко осмислити і залишити на шпальтах історії для нащадків. Бо то Азбука нашого життя і боротьби на зламі старого світу і ренесансу Соборної Української держави на 24-му році її ще такої хиткої, та все ж таки Державної Незалежності.

До мене несподівано підійшла поважного віку киянка і спитала:

– Що ви думаєте: чому зрубали усі дерева на Інститутській, на місці кривавого розстрілу українських протестувальників?

– Я розгублено відповів: не знаю. Хоча, правду кажучи, помітив, що уздовж вулиці, де горіла земля і гинули люди, стало якось незвично, пустельно, бідно.

– Дерева вирубали з тієї простої причині, щоб приховати від слідства місце злочину бандитської влади Януковича. На відео зафіксовано криваві вбивства протестувальників, вулицю Інститутську, обабіч якої росли дерева.  А немає дерев – то й місце розстрілу наших хлопців кануло у небуття. Тепер докажи в суді, що ті страшні події відбувалися саме тут, і чи взагалі вони відбувалися. – Ось таку версію тлумачила мені жінка-журналіст одного зі столичних мас-медіа і продовжувала випитувати. – Як гадаєте: хто дав команду спиляти ці дерева?

– Гадаю, що саме ті або подібні їм чиновники, які добре знають, хто давав команду вбивати наших хлопців. Скільки ж їх, завуальованих во лжу, не стерилізованих від корупції, брехні і нахабства залишилося працювати дотепер у високих владних кабінетах «білих будинків? !»

– Чи знайдуть справжніх убивць? Чи ця нова влада скаже народу України голу правду? Чи будуть покарані убивці?

– Хочеться вірити новопризначеному Генеральному прокуророві Віктору Шокіну, –  відповів з надією та одвічною вірою у справедливість, хоча сам її шукаю дотепер. – Прокурор пообіцяв народним депутатам завершити, нарешті, резонансні розслідування й передати до суду доволі гучні справи щодо вчинених злочинів проти людяності бандитського режиму Януковича, і найперше – кровопролиття та масового вбивства протестувальників на Майдані. 

– Ви, бачу, по натурі – оптиміст. А я дивлюся на речі реально і критично. Немає ще в нашій Українській державі української влади. Тому й віри немає можновладцям. Столиця України сьогодні, після переможної Революції Гідності, далі говорить російською, мислить російською. Верховна Рада, Кабінет Міністрів, вийшовши за поріг державних будівель, солодко смакують «язик» московського окупанта.

 Якби ви вчились так, як треба,

Той мудрість би була своя…

         Находу вирвалися з моєї голови віщі Шевченкові рядки з поеми-послання  «І мертвим, і живим..», які я процитував на завершення нашої розмови знайомій незнайомій киянці. І глибоко зітхнув… А ще сказав, що зараз же прямуємо з української столиці до української національної святині – міста Канева на Чернечу гору. На сповідь до Траса, де візьмемо участь у святкових урочистостях з нагоди 201-ої річниці Кобзаря і говоритимемо з нашим духовним Батьком про Українську Україну.

          Добридень Канів, благословенний край Тараса

Під’їжджаємо до Канева, який українці називають перлиною середньої Наддніпрянщини. З нами лагідно вітається тихе, погідне небо – і синя-синя широчінь Дніпра, яку не відпускають від себе Канівські гори, що Шевченковими кручами спадають до води. Нас зустрічають біля пам’ятного знака з барельєфом Кобзаря та розлогим написом «Канів» голова Канівської районної ради Дмитро Шелест, керуючий справами виконавчого апарату ради Микола Зоць та заступник голови райдержадміністрації Анатолій Дурицький. Дружні потискання рук, перші знайомства нових очільників представницької влади Канівщини та Верховинщини – а далі прямуємо до районного Будинку культури, де громада міста та працівники культури вже готові вітати далеких гостей із Карпат.

На сцену глядацького залу піднімаються керівники делегацій, отець Юрій Стефлюк, священик верховинської Церкви Успіння Пресвятої Богородиці УПЦ КП, яких запрошує художній керівник Будинку культури Людмила Бовшик. За правічною українською традицією красуні-дівчата у барвистому національному одязі підносять керівнику делегації, голові Верховинської районної ради Івану Маківничуку, хліб-сіль. Іван Михайлович щиро дякує канівчанам за теплий, сердечний прийом. Безмежно радий, він говорить про особливо піднесений настрій і велике бажання усієї делегації з Гуцульщини побувати на славній землі духовного Пророка України і низько вклонитися йому – геніальному синові українського народу Тарасу Григоровичу Шевченку.

Оскільки Верховинське районне Шевченківське Товариство ініціювало незабутню поїздку до Канева, на Чернечу (Тарасову) гору, то мені випала також особлива місія: передати нащадкам великого Кобзаря від нащадків народного месника опришківського краю Олекси Довбуша та всієї «Просвіти» Гуцульщини якнайщиріші, якнайсердечніші вітання, незмінне бажання віри в українську правду, а також саможертовної праці на терені національно-патріотичного та духовно-просвітницького відродження Самостійної Соборної України. А головне – нескореності духу, твердої віри в українське сонце і перемоги над ворогом. Московському агресору ніколи не завоювати української землі, ніколи не здолати наш народ, бо ми – вільна нація, бо ми – мудра і велика нація. І кожен український націоналіст душею усвідомлює, як писав Тарас Шевченко:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра…

А ще пророкував великий Кобзар нам, нащадкам, віщії слова:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Кобзар української пісні – Кобзареві української нації карпатськими водограями гурту «Струни Орфея»

Так, ми привезли до Тараса, до його славних земляків народну думу гуцульського народу з краю Черемошевого – і пісню, невмирущу пісню геніального українського композитора Володимира Івасюка. У нас, у Карпатах, Володю також називають Кобзарем – Кобзарем української пісні та музики. Настав час повертати Україні українську душу Орфея, його пісню, його музику, його струни, бо в них – золото і кришталь духу предків, бо в них – солодкі роси кожного новонародженого дня і терпкі сльози вимордуваної зайдами історії.

Так, Володимир Івасюк повертається. Повертається у пісні. Композитор подарував світові безцінні шедеври – «Червону руту», «Водограй», «Я піду в далекі гори» –  усього 107 пісень, 53 інструментальні твори, музику до двох спектаклів. Без перебільшення скажу: Володимир Івасюк – найталановитіший український композитор XX століття. Його пісні ще в заґратованих Москвою сімдесятих співав увесь світ.

Його не любили у Спілці композиторів, його не пускали у музичний світ «забронзовілі» композитори. Володю намагалися примусити до співпраці з органами КДБ, заставляли прославляти партію, кремлівських вождів, писати російською, створювати музику на хвалебні оди системі російських композиторів. А композитор Івасюк Україні не зрадив. Тоді у Кремлі московські та зрусифіковані українські кадебістські генерали винесли смертний вирок Івасюку – і в Брюховичах, під Львовом, у таємному будиночку з химерами композитора закатували. Та пісню, невмирущу українську пісню Володі, як мудре та пророче Кобзареве слово, не замордувати в царській а чи радянській неволі, не розстріляти, не згубити зі світу Божого ніколи. З чистої, як сльоза, української правди ми і розпочали одкровенну сповідь перед нашим духовним батьком, навчителем і пророком Тарасом Шевченком у Каневі.

 Пом’янули українських героїв, мужніх і відважних воїнів, чиї серця зупинилися на полі бою, хвилиною мовчання. На вівтар України поклав своє молоде життя на стрімкому злеті й український композитор Володимир Івасюк. Такими словами розпочинають літературно-музичний проект «Володимир Івасюк повертається» ведучі мистецького дійства на канівській сцені. А далі лунають пісні, Івасюкові, виструнчені серцем і душею українського народу, шедеври – «Жовтий лист», «Пісня буде поміж нас», «Лиш раз цвіте любов», «Два перстені», «Нестримна течія», «Балада про мальви», пісня пам’яті-реквієм композитора «Минає день, минає ніч» у виконанні талановитих верховинських естрадних співаків музичного гурту «Струни Орфея» Петра Марусяка, Христини Кизик, Галини Попадюк, Надії Боднарук.

І на завершення мистецької сповіді перед Кобзарем української нації –вічна і всесильна «Червона рута». Увесь зал, підвівшись зі своїх місць, виконує разом з артистами духовний Гімн України. І плаче, і радіє, і тішиться тією духовною величчю Івасюкової пісні, тією нездоланною силою українського народу, нерозгаданий код величі та непохитності якої закладено саме у пісні, яка висталює український дух, яка живе і житиме вічно. І на канівській землі Тараса стоголосо гримить : «Слава Україні!» – «Героям Слава!» – підхоплює  духовну велич України сивий Дніпро, з бистроплинним Черемошем у Карпатах перегукуючись. «Герої не вмирають!», «Ми не віддамо жодної п’яді української землі кровопивцям-москалям!» – долинає до Канева гордий український дух військових на Донбасі. І весь світ чує нескорене українство. І весь світ чує українську пісню Володимира Івасюка. І великий Тарас радо сприймає нашу духовну сповідь на святій і священній канівській землі.

А на другий день, прокинувшись на світанні, ми побачили всю велич і широчінь канівської землі. І осягнули своїм взором незглибиму красу Канівського природного заповідника, який вмостився серед мальовничих дніпровських ландшафтів Придніпров’я. У прекрасному будинку відпочинкового, готельного типу на території заповідника делегацію верховинців влаштували на ночівлю. А прокинувшись спозаранку, спостерігали незабутнє природне дійство, як Тарасове сонце купає свої золоті промені у Дніпрових водах. Назабутнє, вражаюче видовище – таке може бути тільки в Україні, на Дніпровських кручах, біля місця вічного спочинку Кобзаря – Чернечої гори.

І ось наша делегація піднімається сходинками до Тараса. Звичайно, що радіє душа Шевченкова, бо з далеких Карпатських гір на сповідь до свого батька завітали саме у день його народження, 201 рік по ліку, українці-гуцули, верховинці-просвітяни з очільниками місцевої влади та духовним поводирем-священиком. Значить, є ще порох у порохівницях в українських горців, вони непохитно і твердо стоять на сторожі рідної землі. А приїхали з далеких гір на розмову, на одкровенну сповідь до батька свого, до Тараса.

Звучить віщий Тарасів заповіт, покладений на ноти:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

         Канівчани та верховинці – очільники влади, просвітяни, працівники Шевченкового Національного заповідника – покладають квіти до пам’ятника Кобзаря на Чернечій горі. У пам’яті кожного присутнього біля могили Тараса постають картини злиденного, невільницького життя кріпаків-українців та самого Шевченка, який взяв під духовну опіку гнаний і голодний та вимордуваний до божевілля український люд. І гостра зброя слова Пророка заговорила на весь світ:

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море…

         Духовний пастор отець Юрій Стефлюк провадить поминальну панахиду за вічний упокій української душі генія нашого Тараса. Промовці – в.о. генерального директора Шевченківського Національного заповідника Мар’ян Піняк, голова Верховинської районної ради Іван Маківничук – говорять в день народження Кобзаря про його світову велич і славу. Усі присутні низько схиляють голови на знак глибокої пошани Тарасові Шевченку за його український чин, за його боротьбу з пітьмою неволі та вільне українське сонце над Дніпром, і кручами, і всією Матінкою-Україною.

         Ой, не вільне ще наше українське сонце, – продовжують свою сповідь карпатські українці з криком душі усього народу українського. – Сонце наше – в огні, у страшному полум’ї, що його запалила на тілі України смертоносною зброєю озвіріла Московщина. Нищить люд наш, безневинний, захоплює землю Твою, Тарасе, і мріє про нову кабалу всього українства. Не дамося, ой, не дамося російському агресорові запанувати над нами, вільними козаками, опришками – нацією великої Української держави. Проженемо ворога з отчої землі і збудуємо Дім український, в якому, як і заповідав Ти, Тарасе:

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

         На жаль – допоки точить кров з української правди і брат наш-українець, а чи й не українець, – уже й не втямиш. П’ють кров з українського серця багатії-казнокради, які заводи, фабрики та все українське добро прибрали до рук. Тепер оцих ненажерливих «хазяїнів», нових «Калиток»  називають олігархами. Ти, Тарасе, про оцього бісового кровопивцю-ненажера пишеш у своїй поемі «Сон»:

Та отечество так любить,

Та за ним бідкує,

Так із нього, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята: «Нехай, каже,

Може, так і треба».

Недовго вже панувати цим олігархам-пройдисвіта – чує наше українське серце. Уже мітлою народною чимало цієї погані попроганяли з багатих маєтків відчайдухи Революції Гідності. А  скільки тих, гнобителів люду нашого, уже дременуло, як щурі з корабля, у чужі краї, за кордони. Маємо велику надію, що сила правосуддя, урешті-решт, «винагородить» кожного з них по-заслузі. А ті підводні течії – корупція, хабарництво, чванство, продажництво, підлість  – раз і назавжди зникнуть із повноводних берегів української правди-ріки. І заколосяться ниви-моря золотої пшениці, і чорні круки московщини кануть назавше у безвість, а молоді керманичі-будівничі довершать будувати омріяний віками предків Український Дім.

Ось таку сповідь привезли ми Тобі, Тарасе, на Чернечу гору. То крик душі і голос правди української нації. А отим паразитам-олігархам, що з нашого брата «так із його сердешного, кров, як воду точать!.. А братія мовчить собі, витріщивши очі! востаннє говоримо мудрим Шевченковим словом:                             Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!..

         Почув нашу сповідь великий Тарас. Бігме, що почув. Бо здалося, навіть усміхнувся із високого постаменту, а з того постаменту уся українська правда – як на долоні. І сонечко українське дарувало Тарасовій горі, канівській, карпатській та всій українській землі свої благодатні промені. А наша верховинська делегація тим часом уже прямувала до Музею Тараса Шевченка, щоб саме тут, на освяченій Господом українській святині, власними серцями осягнути геній Шевченка-поета, Шевченка-художника, Шевченка-борця знедолених та уярмлених, а тепер уже майже вільних українців.

– Аби знайти свого Шевченка, зрозуміти себе в цьому розмаїтому світі – підкреслює екскурсовод музею у Меморіальному залі, – варто самому завітати сюди – до Тарасового дому. Можливо, що місце його вічного спочинку і є ключем до розкриття таємниці нашого буття, містком для порозуміння і пізнання різних спільнот й усвідомлення самих себе у світі.

… Уже перші смерекові верховини виднілися за обрієм. Шлях до Тараса, освячений Майданом, повертає нас у рідні гори, у Карпати, на дорогу і милу Гуцульщину. А ми ще розмовляємо з Тарасом.

Василь Нагірняк,

Голова Верховинського Товариства «Просвіта»

ім. Т. Шевченка, заслужений журналіст України

Світлини Романа Клима.