Другий день кінофестивалю відкрив місця зйомок геніального фільму Сергія Параджанова, а декому, особливо – актрисі Ларисі Кадочниковій, просто пригадав ті чудові миті життя, які принесли їй світову славу.

Розпочалася подорож від Буковецької церкви, звідки відкривається чудова панорама гори Ігрець. Адже у повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» однією із дійових осіб є природа Карпат і чи не найосновніша – гора Ігрець, словесну картину якої письменник майстерно змалював у своєму творі. Помолившись у храмі та сфотографувавшись на фоні Ігреця, учасники фестивалю рушили у напрямку Верховини, до наступного місця зйомок.

Всі дуже добре пам’ятають кадри із «Тіней…», коли Іван, самотній, зустрічає Святий вечір у капличці. Ці кадри знято у капличці біля буковецького мосту. На жаль, ту капличку було зруйновано, а вцілілі дерев’яні фігурки ангелів з великими крилами, є ймовірні припущення, що треба шукати вже за межами України. Та, як каже науковець та ініціатор створення єдиного в Україні Музею кінофільму «Тіні забутих предків» у Верховині Іван Зеленчук, добре, що вони десь є, що вони не зруйновані, адже це, швидше за все, роботи відомого на всю округу різьбяра Дереюка. Капличку через деякий час родичі її руйнівника, на знак покаяння, відновили, але трішки на іншому місці. І знаходиться вона сьогодні буквально, можна сказати, під мостом. З якого теж відкривається чудова панорама, через що гостям, та і всім учасникам фестивалю, важко було відмовитись від фотосесії. Зробивши світлини, які стануть чудовими історичними митями кінофестивалю, рушили до Криворівні, до церкви Різдва Пресвятої Богородиці, біля якої, як відомо, теж проводили зйомки.

Парох села Криворівня Іван Рибарук дуже щиро зустрів гостей, розповів про Криворівнянську ікону Божої Матері – Покровительки Гуцульщини «Втілення творчих задумів» і подарував усім присутнім ці маленькі іконки, а також іконки святого Юди-Тадея. А Лариса Кадочникова, Марічка Миколайчук та Лариса Брюховецька отримали у подарунок, на згадку про 50-річчя фільму «Тіні забутих предків», ще й чудові гуцульські ґердани. Священик Іван Рибарук сказав, що для нього значимість цього фільму у тому, що, найперше, вдалося все показати так, як було. «Фільм сильний тим, що у ньому – правда. Правда, яка живить, яка змушує не бавитися у життя, не одягати на себе маску, а навпаки – зриває її. На жаль, лють мольфара, яку ми бачимо у фільмі, і сьогодні є. Ми створили у Верховині Музей гуцульської магії. Я думаю, що це катастрофа у відношенні до людей. Це – бутафорія, на якій просто заробляються гроші. Це – шоу, на гачок якого багато хто потрапляє, це – чорна яма. Мені навіть важко уявити, скільки людських душ буде згіршено через це. Гуцульщина уже давно не є мольфарською. Раніше – так, люди цим займалися, бо не знали Христа. І хоч у фільмі показано мольфаря, але цей фільм не про мольфарство, а про Івана з Марічкою – про їхню чисту любов. Ми не маємо права вертатися назад духовно. Гуцули, як і все людство, еволютивно ідуть назустріч Христові», -- переконливо сказав о. Іван Рибарук.

У Літературно-меморіальному музеї Івана Франка учасників фестивалю найбільше зацікавив, мабуть, запис Сергія Параджанова у Книзі відгуків. Не обминули і музей Михайла Грушевського, де, як і в музеї Франка, залишили свої записи видатні учасники фестивалю.

А особливо неповторні миті переживав у той день музей кінофільму «Тіні забутих предків», а колись – хата Петра і Євдокії Сорюків, у якій під час зйомок фільму проживали режисер Сергій Параджанов, художник Георгій Якутович та композитор Мирослав Скорик. У цій хаті та біля неї теж знято кілька епізодів.

Музичний гурт викладачів школи мистецтв, онук Сорюків – Василь Хімчак, екскурсовод Галина Мокан, родина Шкрібляків, у яких під час зйомок проживали Іван і Марічка Миколайчуки, та всі, кому цікава історія фільму та Верховини, зустрічали гостей – учасників фестивалю. Невеличка кімната хати-музею не поміщала всіх, тому дехто з приспи зазирав у відчинені вікна, намагаючись нічого не пропустити з того, що діялося усередині. Музики своїм виконанням мелодії з фільму перенесли всіх на півстоліття назад. А пісня «Вербовая дощечка» звучала так, що, мабуть, в усіх присутніх мурашки спиною бігали, було відчуття, що ось-ось і сам Параджанов з’явиться, щоб оцінити. Коли гості посідали за стіл, у центрі – Лариса Кадочникова, мимоволі згадалося з фільму весілля Івана і Палагни. Було приємно спостерігати за Ларисою Валентинівною, якій наступного дня мало виповнитися 77. Незважаючи на свій вік і немилосердну спеку, від якої всі були в’ялі і втомлені, вона була напрочуд енергійною і, навіть сидячи за столом, натхненно, у такт і ритм шаленій гуцульській музиці, пританцьовувала. Дійсно, людині стільки років, на скільки вона себе почуває. А, може, пані Лариса відчула себе 24-річною, якою була під час зйомок фільму.

Поки гості ділилися спогадами і враженнями та насолоджувались перебуванням у хаті, в якій у Параджанова народжувались геніальні задуми щодо фільму, який вони і не здогадувались, що стане світовим кіношедевром, господарі варили бануш, як колись це робила Євдокія Сорюк для режисера та його гостей, яких завжди була повна хата. «І ніхто з неї не пішов, щоб його не пригостили», -- пригадує онук Сорюків – Василь Хімчак, частуючи гостей.

Прийшли на зустріч з гостями фестивалю й місцеві артисти Ганна Бойчук та Василь Коржук, які теж знімалися у цьому фільмі. Ганна Ілійчук не упускає можливості попросити Ларису Кадочникову, щоб вона поставила автограф навпроти свого прізвища в оригіналі сценарію фільму, який знайшла у своїй хаті на горищі, адже її свекруха, нині уже покійна, Марія Ілійчук теж знімалася в цьому фільмі і в їхній хаті проживали актори і, ймовірно, що хтось із них забув цей сценарій. Мабуть, забув невипадково – щоб він став цінним експонатом верховинського музею. Навпроти прізвища Івана Миколайчука ставить підпис його дружина Марія.

Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України, подарував господарю музею Василю Хімчаку копію фільму, який 15 років тому група «1+1» та автор Валентина Руденко зняли у цій хаті. Дослідниця українського поетичного кіно Лариса Брюховецька презентувала музею свою книгу про фільм. Письменник Владислав Таранюк вручив пам’ятні медалі, які виготовили ще з нагоди 70-річчя Івана Миколайчука, Василю Хімчаку, науковцеві та дослідникові історії фільму Івану Зеленчуку, екскурсоводу музею фільму «Тіні забутих предків» Галині Мокан, у якої «деяким бездарним акторам серіалів варто повчитися», начальнику відділу культури Мирославі Корнелюк, Ганні Ілійчук та Василю Коржуку.

А тоді передали слово Олесеві Янчуку – народному артисту України, генеральному директору Національної кіностудії ім. О. Довженка, яка, разом із Сергієм Параджановим і гуцулами, народила цю геніальну кінострічку. «Ця хата на мене справила надзвичайне враження, тут така енергетика, така аура! Тут свій світ! Думаю, стабільний у будь-який час: і в серпні, і в січні, і в травні. Я думаю, що це відбувається завдяки вам, бо ви це все тримаєте і шануєте, і, найголовніше, – любите». Пан Олесь подарував музеєві альбом, присвячений Івану Миколайчуку.

Після спогадів і жартів та масного банушу і запашної ґоґодзівки, якими щедро пригощали господарі хати-музею, гості фестивалю разом із гуцулами знову фотографувалися на спогад про 50-літній ювілей «Тіней…» та ІІІ кінофестиваль. Гостинні гуцули не відпускали гостей, які начебто і поспішали, щоб встигнути на київський потяг, і водночас якнайдовше хотіли затримати цю щасливу мить.

Звісно, що не вдалося відвідати всі місця зйомок кінофільму, яких є чимало не лише на Верховинщині, а й на Косівщині. Але хочеться вірити, що тими стежками мандруватиме наступний фестиваль.

Людмила Зузяк

До теми. П’ятдесят років тому під час київської прем’єри «Тіней» відбулася стихійна акція протесту проти політичних арештів, в якій взяли участь В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Василь Стус.