30 червня 1941-го року у Львові з ініціативи Організації українських націоналістів було проголошено Акт відновлення української державності.

Його проголошення  було логічним завершенням Української революції 1917–20-х рр. Відтак, це було швидше відновлення незалежності, аніж її проголошення. Це було продовження естафети державотворення. Це була важлива інформація для національної пам’яті наступним поколінням. І хоча ця чергова спроба українців заявити про власну державність відбувалася у вкрай несприятливих обставинах, вона вчергове засвідчила їхнє прагнення до власної незалежності.

Акт відновлення української державності – декларація про відновлення Української держави, проголошена Організацією українських націоналістів під проводом Степана Бандери у Львові 30 червня 1941 року. Пункт 1 проголошував відновлення Української держави і закликав український народ боротися за суверенну владу на всіх національних землях. У пункті 2 йшлося про створення на західноукраїнських землях української влади, підпорядкованої майбутньому національному урядові в Києві. Далі було оголошено список членів Державного правління – українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком.

Акт відновлення Української Держави було проголошено з балкону будинку товариства «Просвіта» у Львові (Площа Ринок, 10). На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословення митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди.

На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник митрополита УГКЦ А. Шептицького о. д-р Йосиф Сліпий. У наступні дні по всій Західній Україні активісти ОУН організували мітинги на підтримку Акту, створювали органи української місцевої влади.

          Оскільки підготовка документа здійснювалася таємно, його проголошення стало для окупаційної німецької влади «громом серед ясного неба». Через кілька днів, після консультацій з Берліном, гестапо заарештовує Ярослава Стецька, Степана Бандеру й низку інших діячів. Після того як Бандера і Стецько відхилили вимоги німців про відкликання Акту, обоє опинилися у концтаборі Заксенгаузен (за 30 км від Берліна). Із 11 липня 1941 р. нацисти заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям, у тому числі маніфестації на підтримку Акту 30 червня. А вже у вересні німецька поліція безпеки провела масові арешти оунівців, за ґратами опинилися майже 2 тис. осіб.

          Проте масові арешти не призвели до зневіри і припинення боротьби за незалежність України. У відповідь залишки керівництва ОУН(б) ухвалюють рішення про перехід в підпілля, активізацію антинімецької пропаганди й підготовку збройного повстання проти окупантів.

Акт 30 червня 1941 року, хоч і був несподіваний, засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України.